СТАНОВЛЕННЯ  ПРАВОВОЇ  СВІДОМОСТІ   В  УКРАЇНІ  В  УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ  ПРОЦЕСІВ  СУЧАСНОСТІ

Нинішній етап світового політичного розвитку характеризується наявністю цілої низки специфічних рис, пов’язаних із розвитком інформаційного суспільства, розширенням політичних кордонів, демократизацією і децентралізацією державної влади, інтернаціоналізацією та розвитком міжнародного права. Зазначені якісні перетворення, що кардинальним чином змінюють сутність світової соціально-політичної та економічної системи, безпосередньо позначаються на характері й змісті державно-правової дійсності сучасної України.

Побудова демократичної, соціальної, правової держави і відповідного громадянського суспільства неможлива без підвищення рівня правової свідомості та правової культури всього населення країни.

Ціла низка взаємозалежних та взаємообумовлених трансформаційних процесів, які відбуваються в сучасному світі безпосередньо відбиваються на державно-правовій дійсності України, визначаючи розвиток її соціально-політичної, правової, економічної та культурної сфер життя.

З цих позицій теоретичний розгляд і осмислення понять, структури і видів правосвідомості та правової культури, форм і методів формування у кожної людини цих правових якостей в умовах трансформаційних процесів сучасності слід вважати дуже актуальною проблемою

Але, незважаючи на велику кількість наукових досліджень у даній сфері, на особливу увагу сьогодні заслуговують питання щодо сутності і змісту, темпів та форм трансформаційних процесів у сучасному світі, адже ті проблеми, з якими стикнулася Україна на сучасному етапі її розвитку, виявилися безпосередньо пов’язаними із фундаментальними світовими трансформаційними процесами, що й зумовлює актуальність роботи

 Метою роботи є дослідження основних умов формування правосвідомості в Україні на сучасному етапі та особливостей  її розвитку в умовах процесу трансформації в усіх сферах життя світової спільноти.

Об’єктом роботи є правосвідомість як соціокультурний феномен.

Предметом роботи виступає дослідження правової свідомості українського суспільства в умовах трансформаційних процесів сучасності.

Виходячи з мети дослідження були поставлені наступні завдання: 

*визначити характерні ознаки, види та структуру правосвідомості;

*з’ясувати роль та місце правосвідомості у державотворчому процесі України;

* познайомитися з поняттям «трансформаційні процеси сучасності»;

*визначити рівень впливу трансформаційних процесів сучасності на державно-правову дійсність України;

Поняття «правосвідомість» у філософській та юридичній літературі  й досі трактується по-різному. 

•         В. Ядов  вважає, що  правосвідомість – це “ система правових поглядів соціальних груп ”

•          Г.Остроумов, що це - “ вищий рівень теоретичної свідомості ”

•         Р. Гак  - “ правосвідомість  складається  з правових поглядів, правових норм і правових  відносин ” …     тощо…

Різного роду трактування цього питання свідчать про те, що аналіз правосвідомості як суспільного явища має значні труднощі. 

У сучасній правовій теорії під правосвідомістю зазвичай розуміють сукупність емоцій, почуттів, настанов, ідей, теорій, концепцій, за посередництвом яких відображається правова дійсність, формуються ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачення перспектив і напрями в розвитку правової системи

У СТРУКТУРІ ПРАВОСВІДОМОСТІ  виділяють такі елементи: правова психологія, правова ідеологія, правова поведінка.

Відомі різні ВИДИ ПРАВОСВІДОМОСТІ:

За суб’єктами (носіями) правосвідомості: індивідуальна, групова та суспільна.

За глибиною відображення правової дійсності: повсякденна (емпірична), професійна (практиків-юристів), наукова (теоретична).

ПРОФЕСІЙНА  ПРАВОСВІДОМІСТЬ  визначається сучасними науковцями, як одна з форм правової свідомості, що являє собою сформовану систему правових знань, ідей, поглядів, почуттів, ціннісних орієнтацій, яка визначає цілісний, практично спрямований, нормативно детермінований спосіб сприйняття правової дійсності та зворотного впливу на неї представників юридичних професій 

Професійна правосвідомість під час підготовки правотворчих рішень допомагає уникнути прогалин у праві, недооцінки процедурних і правореалізаційних моментів.

У процесі реалізації права рівень професійної правосвідомості суб’єктів також впливає на якість і повноту втілення в життя приписів юридичних норм.

Не менш важливою на етапі реалізації права є консультативна і правозахисна діяльність юристів.

Великий вплив НА ФОРМУВАННЯ СУСПІЛЬНОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ здійснюють наступні чинники.  

Право. Стабільне законодавство, чіткий механізм його реалізації, високий рівень правової культури впливають на формування правосвідомості громадян найкращим чином.

Політика. Останні дослідження та фактична ситуація  в Україні свідчать про те, що чим менш стабільна політична ситуація, чим більше загроз життю та здоров’ю громадян, тим більше проявів деформацій правосвідомості, зокрема, радикалізму

Економіка. Кризовий стан економічної системи в Україні зумовлює виникнення все нових форм деформації правосвідомості

Релігія. Важливим на етапі розбудови України як європейської держави є те, що протягом двох останніх років відбулося примирення різних конфесій, їх єднання в намаганнях допомогти людям пережити складну ситуацію в державі 

Ціла низка взаємозалежних та взаємообумовлених трансформаційних процесів. 

які відбуваються в сучасному світі, такі як інтенсифікація глобалізації, третя «хвиля» демократизації, а також збільшення значення і підвищення активності наднаціональних організацій та міжнаціональних соціальних рухів безпосередньо відбиваються на державно-правовій дійсності УКРАЇНИ, визначаючи розвиток її соціально-політичної, правової, економічної та культурної сфер життя.

глобальна «хвиля» демократизації - Принцип прав людини і невідворотності міжнародного правосуддя стає сьогодні одним із легітимних підстав обмеження державного суверенітету, глобальної «прозорості» державних кордонів

стрімке зменшення ролі національних держав - І. Лукашук, вважає, що «організації, що діють на постійній основі, довели свою позитивну роль у регулюванні розбіжностей між державами», адже «конфлікти між членами організації виникають значно рідше, аніж конфлікти за участі держав» і «чим у більшій кількості організацій держава бере участь, тим більше виявляються її можливості в урегулюванні цих розбіжностей» . Підвищення впливу міжнародного права на розвиток і зміну внутрішнього права

Зайняття Україною гідного місця у структурі міжнародного політичного процесу вимагає наразі органічного поєднання державної та суспільної активності.

ВИСНОВКИ 

l Формування правової культури і правосвідомості є складовою частиною      заходів формування законослухняного громадянина України.

l Правотворча та правозастосовна діяльність не може бути ефективною без професійної правосвідомості. Різні компоненти сформованої професійної    правосвідомості є необхідною умовою ефективного здійснення юридичної   діяльності  на  всіх  її  етапах.

l Трансформаційні процеси, що відбуваються у сучасному світі, призводять наразі до цілої низки істотних змін у всіх без виключення сферах життя світової спільноти, змінюючи існуючий міжнародний порядок, а також безпосереднім чином відбиваючись на характері та спрямованості трансформаційних процесів в Україні.

 ДЯКУЮ  ЗА  УВАГУ!

Бодзяк Анастасія,

студентка гр. Ю-117

Дитяча евтаназія в контексті права людини на життя.

 Актуалізація. Один із найважливіших і найцінніших серед особистих прав і свобод людини є право на життя, якому відводиться особливе місце – воно є першоосновою правового статусу людини, адже без його реалізації неможливе здійснення всіх інших прав. Практичність та універсальність цього права і його природній характер підкреслюється у міжнародно-правових документах, які визнані більшістю державами світу.

Основний зміст. Захист основних прав та свобод людини і громадянина є первинним завданням кожної демократичної та соціальної держави. Зокрема, в ст.3 Загальної декларації прав людини сказано, що «кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність.» У Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року у ст.2 зазначається, що «право на життя захищається законом і жодна людина не може бути умисно його позбавлена».

Не залишилась осторонь в цьому плані і Бельгія – одна з тих сучасних демократичних країн, яка найбільш активно і навіть «революційно» реагує на виклики сучасності, закріплюючи деякі відповіді на них в Конституції або ж в конституційному законодавстві.

Зокрема, в ст. 23 Конституції Бельгії закріплено, що «Кожен має право на життя та людську гідність», а в статті 22 bis – що «Кожна дитина має право на повагу моральної, фізичної, психічної і сексуальної недоторканності».

 Водночас в березні 2014 р. у Бельгії було введено в дію спеціальний закон, який поряд із дорослою евтаназією, яка була дозволена раніше, дозволив застосування евтаназії до неповнолітніх дітей. Бельгійський король Філіп I підписав його, незважаючи на петицію проти легалізації евтаназії, підписану більш ніж 200 000 осіб із 20 європейських країн, у тому числі 5000 з Бельгії . Закон є поправкою до закону 2002 року про евтаназію дорослих осіб, поширивши свою дію на неповнолітніх дітей. Після цього, Бельгія набула статусу першої держави у світі, яка встановила настільки широкі рамки дозволу у сфері евтаназії.

Така тема безумовно викликає інтерес науковців  в усьому світі. Доступна нам література з проблеми евтаназії і досвід її легалізації в інших країнах характеризує Акопов Віл . Філософському осмисленню евтаназії в умовах сучасного суспільства присвячує своє дослідження Михайло Ткач та ін. Але стосовно Белгії, чи не єдиною публікацією в Україні, в якій відображена тема, яка нас цікавить є наукова стаття  Констянтина Марисюка «Правове регулювання дитячої евтаназії  за законодавством Бельгії» ”.

Станом на цей час евтаназія легалізована у низці держав світу. Але оскільки своєрідним «піонером» в справі легалізації евтаназії, до якої, скоріше за все прийдуть, і інші країни світу, є Бельгія, то ми вирішили зупинитись докладніше на її досвіді правового регулювання цієї надскладної і суперечливої соціальної проблеми.

 Якщо почати з етомології слова “евтаназія”, то на грецькій мові воно означає «хороша смерть». Вперше же поняття “евтаназія” було введене в науковий обіг англійським філософом Ф. Беконом.

 Евтаназія – “хороша, спокійна і легка смерть, без мук і страждань”.

 У наш час науковці та медики розрізняють пасивну та активну евтаназію. Пасивна евтаназія проявляється у тому, що припиняється надання спрямованої на продовження життя медичної допомоги, що прискорює настання природної смерті.

Під активною евтаназією розуміється введення помираючому медичних чи інших препаратів, а також інші дії, що призводять до швидкого і безболісного настання смерті .

 Активна евтаназія може проявлятись у таких формах:

1) “Вбивство з милосердя”. Має місце у тих випадках, коли лікар, бачачи страждання безнадійно хворої особи і будучи не в змозі їх усунути, наприклад, вводить їй надмірну дозу обезболюючого препарату, в результаті чого настає бажана смерть;

2) “Самогубство, асистоване лікарем”. Має місце, коли лікар лише допомагає невиліковно хворій особі припинити життя;

3) “Власне активна евтаназія”. Може відбутися й без допомоги лікаря. Пацієнт сам вмикає прилад, який сприяє йому у настанні легкої та безболісної смерті, начебто сам накладає на себе руки.

За загальним правилом, евтаназія може застосовуватись виключно до осіб, які досягли 18-річного віку.

Згідно «Закону про дитячу евтаназію» , мед. працівники(саме лікарі) мають право припинити життя особам, які не досягли 18-річного віку, якщо з точки зору медицини дитина у безнадійному стані, відчуває постійні і нестерпні страждання, які неможливо полегшити, і які протягом найближчого часу призведуть до смерті. Звернутися з проханням про вчинення акту евтаназії повинен особисто пацієнт. Додатково, психолог має перевірити та підтвердити, що хворий у задовільному стані, з якого може добровільно і усвідомлено приймати рішення про відхід із життя. Після цього, медичний консиліум має прийняти рішення, у якому зазначити, що хворий є невиліковним і ніщо не може полегшити його фізичні та психологічні страждання.

 Проаналізувавши зазначені умови можна сказати, що лікар може здійснити евтаназію коли :

1) на момент висловлення прохання пацієнт був повністю або обмежено дієздатним;

2) на момент висловлення прохання пацієнт був правоздатним;

3) на момент висловлення прохання пацієнт був при свідомості і був здатний усвідомлювати свої дії та керувати ними;

4) прохання було добровільним, добре виваженим і таким, що неодноразово повторювалось;

5) на момент висловлення прохання пацієнт мав справу з нестерпним стійким фізичним чи психічним болем.

Процедура досліджуваної проблеми також чітко простежується у законі.

Зокрема, під час процедури евтаназії обов’язково мають бути присутніми батьки дитини. Зазначене положення є не зовсім чітким, оскільки є варіант, що батьки можуть розійтись у думках щодо підтримки евтаназії їхньої дитини .

До цього, як я вже зазначала, психолог має підтвердити, що хворий в задовільному стані, з якого може добровільно і усвідомлено приймати рішення про відхід із життя. Зазначене правило практично перекриває вчинення акту евтаназії, так як більшість немовлят та підлітків в такому віці страждають важкими психологічними труднощами.

Цікаво, що акт евтаназії щодо неповнолітнього має бути вчинений виключно шляхом застосування до дитини спеціальних медикаментозних засобів. Такого роду набори ще з 2005 р. продають у бельгійських аптеках і їх дозволено купувати лише медичним працівникам-практикам. В той час як закон дозволяє проведення такої процедури лише лікарю.

 Так, у Бельгії було засуджено медичного брата, який маючи паралельно духовний сан, «допоміг» 40 хворим прийняти рішення про здійснення евтаназії, після чого вводив їм смертельну дозу інсуліну. Хоч евтаназія в Бельгії дозволена, оскільки він не був лікарем, його дії вважаються протиправними.

 Висновки. Лідером за кількістю смертельних процедур стає Бельгія.  Так як саме бельгійським законодавцем розроблено та впроваджено у життя чи не найчіткішу систему легального заподіяння смерті невиліковно хворим пацієнтам. Але закон потребує урегулювання деяких питань. І, незважаючи на доволі широке несприйняття досліджуваних вище положень світовою громадськістю, законодавство у цій сфері діє і активно застосовується, у зв’язку з чим потребується подальше дослідження цього Закону, а також вивчення результатів його реалізації .

Також людство повинно поставить особливе завдання перед собою та державою в побудові гуманної цивілізації, допомагаючи дітям і молоді, дорослим і літнім людям у вирішенні своїх повсякденних проблем у реальному світі, та розумінні процесів, що відбуваються у віртуальному світі. Нині ми маємо не тільки  будувати або спільно створювати майбутнє, але й повинні захищати та відстоювати свої права та свободи перед державою. Ми не можемо стояти осторонь, дивлячись на токсичні зміни і навіть критично описувати та інтерпретувати їх. Також ми повинні почати протистояти тому, що є патологічним і руйнівним для зміцнення потенціалу самозахисту наступних поколінь від жорстоких впроваджень.

12 червня студенты НУЗП побували на тренінгу 

Тренерами цього заходу були 

Бодяк Анастасія та Діденко Олександр

Мета цього тренінгу була: 

1. Навчити студентів основам відеоблогерства
2. Розповісти про проблеми внутрішньо переміщених осіб
3. Показати як поєднати ці пункти в життевому просторі
4. Закликати до взаємодопомоги і миру в суспільстві

Перед студентами постало 4 основних питання 

Внутрішньо переміщені особи (ВПО) – це люди, які залишили свої домівки, рятуючись від небезпеки, але не перетнули міжнародний кордон, а залишились на території рідної країни.

Україна займає дев’яте місце у світі за кількістю внутрішньо переміщених осіб.

Аудиторія мала змогу висловити свої думки і всі почали фантазувати та дискутувати. 

.............

Після дискусії тренери розповіли про їх візит до Управління соціального захисту населення Запорізької міської ради де вони отримали юридичну консультацію від
Остапенко Галини Вікторівни – заступника начальника управління.

Вона докладно розповіла з якими проблемами найчастіше звертаються ВПО, чим тренара і поділилися з аудиторією.

• Перше питання «Отримання довідки про взяття на облік ВПО»
• Друге питання «Адресна допомога» 
• Трете питання «Здійснення соціальних виплат ВПО»

Коли студенти детально прослухали лекцію, Олександр провів для них мастер-клас. Він поділився з присутніми лайфхаками для блогера-початківця. Також він розповів про його поїздку до Києва в рамках проекту "Голос жінки має силу 2019" де йому дали фундаментальні знання блогерства. 

Ось такий сьогодні був тренінг. Всі залишились задоволені. Багато учасників задумалися: "А чи не стати і мені блогером?". Після тренінгу, за чашкою ароматної каві та смачних прянощів, тренери ще продовжували отримувати питання та з задоволенням відповідати на них. 

Всім відомо, що 1 червня по всьому світу святкували Міжнародний день захисту дітей.

В рамках реалізації проекту "Голос жінки має силу 2019" студенти НУЗП спеціальностей «Право», «Психологія» і «Журналістика » не упустили момент і, з великим бажанням, оптимізмом і задоволенням , взяли участь в     « Фестивалі сім'ї » який проходив в парку культури і відпочинку Дубовий гай м. Запоріжжя.

Студенти і викладачі організували дитячий конкурс малюнків. Всі бажаючі могли взяти участь у конкурсі. Хлопці і дівчата зграйками підбігали до нас, кілька пар дитячих рук міцно брались за крейду і починали розфарбовувати кожен свою ділянку, і ось уже парк грав яскравими малюнками на тему: "Мир".

Перехожі мали змогу як помилуватися малюнками, так і взяти участь у виборі кращого шляхом голосування. Володарі семи найкращих малюнків отримали свої призи. Всі залишились задоволені! 

Такий маленький, але до чого важливий захід допоміг згуртувати людей. Кожен намагався допомогти як своєму товатишу, так і просто маленькій дитині у якого не виходило втілити задумане в малюнок. І здається, що навіть сонце в цей день світило поіншому, і пташки співали зовсім не так, а небо було мирним.

Мир – це, мабуть, те що по-справжньому потрібно для щастя! Мир - щоб жити в дружбі і радості. Мир - щоб виховувати дітей, поліпшувати життя рідної країни і всієї планети. Це найважливіше, що може бути на Землі.

І ми – болегри, готуючи цю інформацію для вас дійшли до такого висновку , що попри всю трагічність ситуації яка склалась в нашій країні , тут є  й певні позитивні моменти – це єднання різних регіонів України та взаємопоміч між його жителями. І в цьому-всьому позитивним моментом стало те, що, мабуть,  вперше за часів незалежності Україні в одному соціокультурному просторі нарешті об’єдналися різні представники для усвідомлення нових цінностей державної незалежності, миру, важливості взаємодії та підтримки між жителями нашої країни і взагалом. До чого закликаємо і ми вас! Адже взаємодопомога є  визначальною  цінністю для суспільства.

    На теперішній час громадяни нашої країни стикаються з проблемами, повязаними з прийняттям спадщини. Питанням спадкування присвячується книга шоста Цивільного кодексу України, яка містить чимало новел, що можуть привернути увагу читача. В Україні, як і в більшості країн Європи, підставою виникнення спадкового правонаступництва є заповіт або закон.

   Положення про заповіт в Цивільному кодексі України посідають перше місце. Це пояснюється тим, що право на спадкування виникає спершу у осіб, визначених у заповіті.     На це імперативно вказує стаття 1223 Цивільного кодексу України. Лише за відсутності заповіту, визнання його недійсним або відмови від спадщини спадкоємців за заповітом право спадкувати одержують спадкоємці за законом.

    Заповіт стає свого роду "юридично оформленою волею спадкодавця» після його смерті. За статтею 1233 ЦК, яка вперше дає визначення заповіту, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

    Поряд з "традиційною" формою заповіту Цивільний кодекс запроваджує ряд нових, раніше не відомих українському законодавству їх різновидів. Ці особливі види правочинів, притаманні законодавству країн Західної Європи, значно розширюють спадкову правоздатність громадян і на перший погляд здаються дуже прогресивними. Але деякі з них не так вдало застосовуються на практиці, як хотілось би того людству.

    

   

У вітчизняній науці сьогодні, на жаль, спостерігається недостатність наукових досліджень, присвячених аналізу цієї підстави спадкування, на відміну від РФ, де серед найбільш яскравих досліджень російських науковців питань особливостей спадкування за заповітом, і в тому числі секретним, слід відмітити праці О.В. Кутузова, А.А. Богданової, Р.Ю. Закирова, І.Г. Крисанової-Кирсанової, Д.Г. Козлова, О.В. Коп’єва, О.О. Птушкіної, Н.Л. Камінської, Т.П. Великоклад, Н.О. Беліцкої. У вітчизняній науці окремі питання спадкового права досліджувались такими науковцями, як Є.О. Рябоконь, С.Я. Фурса, Є.І. Фурса, Ю.О. Заіка, О.О. Первомайський, О.К. Печений, В.М. Кучеренко, Є.О. Харитонов, І.В. Спасибо-Фатєєва, В.Ю. Чуйкова та інші.

    Актуальність даної роботи обумовлюється необхідністю усунення існуючих прогалин у чинному законодавстві.

    

    Прикладом можна назвати нову форму правочину - таємний заповіт. Законом допускається складання секретних заповітів, тобто тих, які посвідчуються нотаріусами, без ознайомлення з їх змістом. Процедура їх складання проста: особа, яка склала секретний заповіт, подає його нотаріусові в заклеєному та підписаному конверті. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

    Запропонована статтею 1249 ЦК України процедура суто технічна та не має нічого спільного з нотаріальним процесом. Це викликає своєрідну проблему, так як посвідчуючи правочин, згідно з вимогами статті 54 Закону України "Про нотаріат", нотаріус зобов’язаний перевірити його зміст на відповідність вимогам закону та з’ясувати дійсну волю заповідача.

    Не секрет, що пересічний громадянин не має достатніх правових знань для кваліфікованого складання заповіту. Положення складеного документу можуть бути нечіткими та неузгодженими, викликати суперечки після відкриття спадщини. Насправді секретні заповіти наражаються на ризик залишитися нереалізованими. Зрештою, час покаже, наскільки цей вітчизняний варіант "традиційного англійського заповіту" приживеться на українських теренах.Але стосовно практики, великою популярністю цей заповіт не користується.

Потребує вирішення і питання підписання секретного заповіту. Тут можна виділити одразу дві проблеми: підписання самого тексту заповіту і підписання конверта, в якому міститься заповіт. Щоб унеможливити тиск на потенційного спадкодавця з боку інших осіб, з приводу підписання конверта, у якому подається заповіт, необхідно внести уточнення, що підпис на конверті із секретним заповітом робить заповідач у присутності нотаріуса, бо тільки подання заклеєного конверта із заповітом самим заповідачем і його присутність при посвідченні конверта нотаріусом не є достатньою, щоб виключити можливість розбіжності волі заповідача з його волевиявленням.

    Що ж до підписання тексту секретного заповіту, то вирішити це питання буде дещо складніше. Спочатку необхідно торкнутися деяких проблем щодо самого тексту секретного заповіту. Згідно з п. 3.2 Наказу Мінюсту «Про затвердження порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» нотаріус повинен роз’яснювати заповідачеві, що текст заповіту має бути складений таким чином, щоб розпорядження спадкодавця не викликало неясностей та суперечок після відкриття спадщини. Але навіть якщо заповідач і дотримається цієї вимоги, ймовірність визнання такого заповіту нікчемним залишається, оскільки законодавець не надає чіткої відповіді на питання, чи необхідна наявність у тексті заповіту таких реквізитів, як дата і місце його складання. Як правило, умова про підписання правочинів сторонами є загальновідомою, і тому заповідач, зазвичай, ставить свій 60 підпис у кінці заповідального розпорядження без додаткової вказівки нотаріуса.

    Відомості ж про необхідність зазначення місця і дати складення заповіту не досить поширені. Отже, особа може і не знати про необхідність їх зазначення в тексті заповіту. А нотаріус не зможе вказати на цю помилку та надати можливість заповідачеві її виправити через заборону ознайомлення з текстом секретного заповіту. Вирішуватись ця ситуація може припущенням, що правове значення для настання юридично значущих дій має лише дата посвідчення заповіту, а не дата його складення.

    Також, проаналізувавши ст. 1250 ЦК України, що визначає порядок оголошення нотаріусом секретного заповіту, можна визначити певні недоліки. У цій статті зазначається, що нотаріус, отримавши відомості про смерть спадкодавця і відкриття спадщини, призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім’ї та родичів спадкодавця, якщо місце їхнього проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації. Але у даній нормі відсутнє законодавчо закріплений граничний строк для повідомлення близьких родичів спадкодавця про оголошення змісту заповіту та строку призначення нотаріусом дати такого оголошення.

    Крім цього, проблемним питанням є обмеження суб’єктного складу осіб, яких нотаріус повинен повідомити про день оголошення змісту секретного заповіту (члени сім’ї та родичі спадкодавця). Законодавець також не приймає до уваги випадки відсутності в заповідача сім’ї і родичів, нез’явлення в зазначений час членів сім’ї і родичів для ознайомлення зі змістом заповіту. Тобто не врегульованими залишаються питання щодо порядку оголошення заповіту без „зацікавлених осіб”. З цього приводу в літературі пропонується законодавчо закріпити можливість оголошення нотаріусом змісту заповідальних розпоряджень у присутності двох свідків зі складанням протоколу, у якому будуть зазначатись всі існуючі обставини.

    Переглянувши судову практику за останні роки стосовно даної теми можна сказати, що абсолютна більшість позовів стосовно визнання секретних заповітів недійсними задовольняються. Це в основному пов’язано з вище згадуваними проблемами.

    Тому для уникнення прогалин у чинному законодавстві потрібно, насамперед, внести зміни до діючого ЦК України, а також використовувати досвід зарубіжних країн, в яких поняття «таємний заповіт» існує не один рік, а також де відсутні колізії стосовно даного питання.

    

    Проаналізувавши статтю, треба зазначити, для подальшого розвитку секретного заповіту та виправлення помилок необхідно:

         1. Визначити коло осіб, які мають право складати секретний заповіт;

         2. Внести обмеження про те, що заповіт не може суперечити закону або моральним засадам суспільстава.

         3. Встановити обов’язковість зазначення лише дати посвідчення секретного заповіту та необов’язковість зазначення дати його складання.

         4. Зазначити, що строк оголошення секретного заповіту має встановлюватися нотаріусом, але він не повинен перевищувати строку для прийняття спадщини. Якщо до нотаріуса надійшли відомості про смерть заповідача в строк, коли оголошення заповіту неможливо здійснити в межах терміну для прийняття спадщини, то строк для прийняття спадщини має подовжуватися на три місяці з дня, коли буде оголошено зміст заповіту.

    

    Підводячи підсумки очевидним є те, що нове спадкове законодавство є здобутком кращого світового досвіду та національних традицій, воно дає можливість особі обрати для себе прийнятну форму розпорядження своїм майном на випадок смерті, забезпечити належний захист прав та законних інтересів усіх учасників спадкових правовідносин. Але інститут секретного заповіту потребує свого правового урегулювання та удосконалення для уникнення негативної правозастосовчої практики.

Право людини на життя (до питання про визначення юридичних меж життя)

            Один із найважливіших і найцінніших серед особистих прав і свобод людини є право на життя, якому відводиться особливе місце - воно є першоосновою правового статусу людини, адже без його реалізації неможливе здійснення всіх інших прав. Практичність та універсальність цього права і його природній характер підкреслюється у міжнародно-правових документах, які визнані більшістю державами світу.

            Зокрема, в ст. 3 Загальної декларації прав людини сказано, що «кожна людина має право на життя , на свободу і особисту недоторканність.» У Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. у ст. 2 зазначається, що прав на життя захищається законом і жодна людина не може бути умисно його позбавлена. Положення міжнародно-правових актів повною мірою відображені у Основному Законі України. Так, у преамбулі до Конституції України проголошується, що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а в ст.3 Основного Закону зафіксовано, що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. У ст.27 Конституції закріплено, що кожна людина має невід’ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

          Проблему прав людини, зокрема права на життя, вивчали українські та зарубіжні фахівці у різних галузях права такі вітчизняні вчені, як К. Гориславський, О. Онуфрієнко, П. Рабінович, , М. Страхов, С. Шевчук присвятили свої наукові праці дослідженню окремих аспектів цього права.

            Література з проблеми, що розглядається, представлена також працями багатьох учених з країн СНД - це С. Алексеєв, С. Бахін, Н. Кальченко, І. Котляр, І. Лукашук, О. Лукашова, Г. Романовський, та ін.

           В процесі реалізації особою суб’єктивного права людини на життя виникає багато ситуацій, які ставлять під загрозу реальність конституційного положення стосовно того, що життя людини визнається в Україні однією з найвищих соціальних цінніостей. Це пояснюється тим, що в ряді складних життевих ситуацій людина, або її найближчі родичи опинюються один-на-один зі своїми проблемами щодо забезпечення якісного життя людини, бо детальне правове регулювання щодо забезпечення порядку реалізації права на життя в деяких аспектах його прояву відсутнє. Зокрема, до них належать проблеми визначення юридичних меж життя, гарантій забезпечення права на життя людини і громадянина, визначення нових складів злочинів, пов’язаних зі зловживанням сучасної медицини, наприклад, примусове донорство, евтаназія та багато інших питань. У цьому зв’язку одним із важливих завдань правової науки нині стає створення необхідної для розвитку науки теоретичної бази, тобто розробка чітких критеріїв та юридичних визначень основних понять, численних та об’ємних, пов’язаних з поняттям “життя”.

           Говорячи про право на життя, необхідно перш за все прояснити суть дефініції «життя». На думку професора П. М. Рабіновича, життя — це стан людини, в якому вона перебуває від моменту автономізації стосовно організму матері під час фізіологічних пологів і до її біологічної смерті .

            Однак більш глибший аналіз чинних правових норм вказує на неточності у юридичному визначенні права на життя, у той час, коли юридичні норми мають бути надзвичайно точними і визначеними, що в свою чергу є запорукою високого рівня розвитку законодавства, техніки його застосування та творення, правової культури. Візьмемо за приклад норму ст. 25 Цивільного кодексу України, яка визначає правоздатність громадян і встановлює, що «правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняєпься у момент її смерті» . Вже у цій формулі є неточність, а отже, і невизначеність, оскільки народження людини є не моментом, а процесом, який має свою тривалість у часі, і триває від кількох хвилин до, інколи, кількох діб.

     

В данному випадку порівняльну паралель можна провести з Великою медичною де життєздатним вважається немовля семимісячного внутрішньоутробного розвитку, довжина тіла якого не менше 35 сантиметрів, вага не менше 1 кілограма . Або У ст. 1 Конвенції про права дитини (далі в тексті — Конвенція), 1989 р., визначено, що дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Припускається, що під це визначення потрапляє ще не народжена дитина. Дотримуючись ст. 6 Конвенції, держави-члени можуть визнати, що кожна дитина має невід'ємне право на життя і забезпечити в максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини.

          Отже, з якого часу в людини виникає її право на життя? З моменту початку пологів? З моменту закінчення пологів? А може з моменту зачаття дитини? Наприклад, законодавство Китаю, визначаючи вік людини і день її народження доплюсовує ще 9 календарних місяців її внутріутробного розвитку.

       Одним опосередкованим підтвердженням того, що право на життя в особи виникає з моменту народження, є відсутність у нашому законодавстві кримінальної відповідальності за проведення абортів, які при сприянні концепції наділення зародку правом на життя повинні були б прирівняні з вбивством. Так як відповідно до наказу МОЗ України від 31.12.10 №1177 про затвердження клінічного протоколу «Комплексна допомога під час небажаної вагітності» в якому дозволено штучне переривання вагітності після 12 та до 22 тижнів за наявність підстав, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2006 року №144 “Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України”.

      Закінченням життя людини вважається настання смерті людини. Тобто смерть можна розглядати необхідним елементом життя людини. Філософський словник визначає смерть як «незвортнє припинення життєдіяльності організму, неминучий природний кінець існування живої істоти». Фізичне життя людини, його припинення є об’єктами дослідження, у першу чергу, біологічної і медичної науки. Цими науками визначені основні ознаки смерті і її визначення.

          Сучасна медицина, розглядаючи смерть як процес, ділить його на певні стадії — клінічну і біологічну смерть, при чому, перша з них є зворотньою, тобто людину, яка знаходиться у стані клінічної смерті можна оживити. Згідно з розділом І «Інструкції щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 вересня 2000 р. № 226, «смерть мозку — повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів». Смерть мозку прирівнюється до смерті людини. Смерть людини, зокрема, є і юридичним фактом, який закінчує її життя і тягне за собою певні наслідки (наприклад, право на спадщину).

       Визнання людини померлою — це питання не лише медичне, а й юридичне. Людина набуває суб’єктивне право на життя поза її свідомістю, воно не залежить від її волі. Однак видається, що це право повинне доповнюватись правом розпоряджатися своїм життям, зокрема його тривалістю, яка при певних обставинах може залежати від волі і свідомості людини.

          Право на життя — широке і багатопланове поняття, що включає в себе різні аспекти, до яких можна віднести збереження життя, визначення межі його здійснення (початку і кінця), право розпоряджатись своїм життям, яке реалізується через можливість піддати себе ризику або евтаназії (тобто спричиненню «легкої смерті» як її визначив ще в XVII ст. Ф. Бекон, або так званої «добровільної смерті», тобто припинення (або скорочення) лікарем життя людини).

          На сьогоднішній день не визначено чітких меж між  початком і закінченням процесу реалізації права людини на життя, що викликає проблеми, які стосуються меж правового регулювання права людини на життя. Існує багато невирішених питань, що стосуються реалізації даного права як в Україні, так і в цілому світі. 

       Дане питання потребує подальшого вдосконалення, цьому може сприяти ширше залучення фахівців до проблем прав людини, удосконалення законодавчої бази, проведення семінарів, конференцій, конкурсів, які б стосувалися даної проблеми. Проводити б їх могли як органи влади, наукові установи, так і громадські організації. Ці заходи, з урахуванням вивчення в учбових закладах основ теорії держави і права та спеціалізованих курсів, наприклад, проблем прав людини, медичного права, допомагали б виховувати кваліфікованих фахівців.

Література:

1. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2004 — С. 117.

2. Права людини в Україні. Інформативно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Випуск 9. — Київ—Харків, 1994. — С. 21

 3. Цивільний кодекс України (чинне законодавство станом на 15 вересня 2006 року). — К.: Вид. Паливода, 2006. — 368 с.

4. Общая теория прав челопека. - М., 1996 - 52

5 технік, які змусять тебе розслабитися і медитувати. На тренінгу у психологів !!!

24-25 квітня в ЗНТУ відбувся цікавий і добре організований дводенний тренінг. Кожен учасник поринувся у процес пізнання себе та інших. Всі залишились задоволені, а емоції на відео це підтвердять. Тому, я пропоную залучитись до перегляду відеоролика, щоб все побачити власними очима. 

До уваги студентів було запропоновано створення символу, який використовується при медитаціях - МАНДАЛА.

Слідом, всі присутні малювали своєрідні кривульки ( від doodle) під назвою ДУДЛ. 

Потім , згуртувавшись, команди намагались оволодіти технкою МАЛЮВАННЯ ШЕРСТЮ і ЛІПЛЕННЯМ З ПЛАСТИЛІНУ.
Тема, яку нам запропокували, мала назву "Моє життя" . За основу малюнку наша команда взяла КНИГУ - як джерело знань. Ми не можемо уявити своє життя без книги, адже вона супроводжує нас все життя. При народжені матуся читає своїй дитині казки. Коли маля виростає, робити перші сходинки шкільного життя допомогає саме буквар. І в подальшому житті всі люди читають книги, щоб бути освідченим, розумним і мудрим. Багато філософів проводять паралель між поняттями книга та життя. Не дарма існує вислів "почати все з нового листа"... Всередині книги наша команда зобразила яскраве сонце та блакитні хмаринки, як символ мирного неба. А парубка який дарує квіти дівчині, як символ - миру, кохання. Ноти - це музика. Мабуть, на світі не існує жодною людини яка б не любила її. Переплітають наші ноти 7 кольорів радуги. Чому так? Поміркуйте самі.....

мал. Мій страх

 І на завершення, команди, не домовляючись і не спілкуючись між собою, зробили ПЛАКАТИ З ГОФРОВАНОГО ПАПІРУ  на тему "Соціальні проблеми". 

Дякую за увагу!!! Залучайтесь до нас!!!