Право людини на життя (до питання про визначення юридичних меж життя)

            Один із найважливіших і найцінніших серед особистих прав і свобод людини є право на життя, якому відводиться особливе місце - воно є першоосновою правового статусу людини, адже без його реалізації неможливе здійснення всіх інших прав. Практичність та універсальність цього права і його природній характер підкреслюється у міжнародно-правових документах, які визнані більшістю державами світу.

            Зокрема, в ст. 3 Загальної декларації прав людини сказано, що «кожна людина має право на життя , на свободу і особисту недоторканність.» У Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. у ст. 2 зазначається, що прав на життя захищається законом і жодна людина не може бути умисно його позбавлена. Положення міжнародно-правових актів повною мірою відображені у Основному Законі України. Так, у преамбулі до Конституції України проголошується, що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а в ст.3 Основного Закону зафіксовано, що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. У ст.27 Конституції закріплено, що кожна людина має невід’ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

          Проблему прав людини, зокрема права на життя, вивчали українські та зарубіжні фахівці у різних галузях права такі вітчизняні вчені, як К. Гориславський, О. Онуфрієнко, П. Рабінович, , М. Страхов, С. Шевчук присвятили свої наукові праці дослідженню окремих аспектів цього права.

            Література з проблеми, що розглядається, представлена також працями багатьох учених з країн СНД - це С. Алексеєв, С. Бахін, Н. Кальченко, І. Котляр, І. Лукашук, О. Лукашова, Г. Романовський, та ін.

           В процесі реалізації особою суб’єктивного права людини на життя виникає багато ситуацій, які ставлять під загрозу реальність конституційного положення стосовно того, що життя людини визнається в Україні однією з найвищих соціальних цінніостей. Це пояснюється тим, що в ряді складних життевих ситуацій людина, або її найближчі родичи опинюються один-на-один зі своїми проблемами щодо забезпечення якісного життя людини, бо детальне правове регулювання щодо забезпечення порядку реалізації права на життя в деяких аспектах його прояву відсутнє. Зокрема, до них належать проблеми визначення юридичних меж життя, гарантій забезпечення права на життя людини і громадянина, визначення нових складів злочинів, пов’язаних зі зловживанням сучасної медицини, наприклад, примусове донорство, евтаназія та багато інших питань. У цьому зв’язку одним із важливих завдань правової науки нині стає створення необхідної для розвитку науки теоретичної бази, тобто розробка чітких критеріїв та юридичних визначень основних понять, численних та об’ємних, пов’язаних з поняттям “життя”.

           Говорячи про право на життя, необхідно перш за все прояснити суть дефініції «життя». На думку професора П. М. Рабіновича, життя — це стан людини, в якому вона перебуває від моменту автономізації стосовно організму матері під час фізіологічних пологів і до її біологічної смерті .

            Однак більш глибший аналіз чинних правових норм вказує на неточності у юридичному визначенні права на життя, у той час, коли юридичні норми мають бути надзвичайно точними і визначеними, що в свою чергу є запорукою високого рівня розвитку законодавства, техніки його застосування та творення, правової культури. Візьмемо за приклад норму ст. 25 Цивільного кодексу України, яка визначає правоздатність громадян і встановлює, що «правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняєпься у момент її смерті» . Вже у цій формулі є неточність, а отже, і невизначеність, оскільки народження людини є не моментом, а процесом, який має свою тривалість у часі, і триває від кількох хвилин до, інколи, кількох діб.

     

В данному випадку порівняльну паралель можна провести з Великою медичною де життєздатним вважається немовля семимісячного внутрішньоутробного розвитку, довжина тіла якого не менше 35 сантиметрів, вага не менше 1 кілограма . Або У ст. 1 Конвенції про права дитини (далі в тексті — Конвенція), 1989 р., визначено, що дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Припускається, що під це визначення потрапляє ще не народжена дитина. Дотримуючись ст. 6 Конвенції, держави-члени можуть визнати, що кожна дитина має невід'ємне право на життя і забезпечити в максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини.

          Отже, з якого часу в людини виникає її право на життя? З моменту початку пологів? З моменту закінчення пологів? А може з моменту зачаття дитини? Наприклад, законодавство Китаю, визначаючи вік людини і день її народження доплюсовує ще 9 календарних місяців її внутріутробного розвитку.

       Одним опосередкованим підтвердженням того, що право на життя в особи виникає з моменту народження, є відсутність у нашому законодавстві кримінальної відповідальності за проведення абортів, які при сприянні концепції наділення зародку правом на життя повинні були б прирівняні з вбивством. Так як відповідно до наказу МОЗ України від 31.12.10 №1177 про затвердження клінічного протоколу «Комплексна допомога під час небажаної вагітності» в якому дозволено штучне переривання вагітності після 12 та до 22 тижнів за наявність підстав, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2006 року №144 “Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України”.

      Закінченням життя людини вважається настання смерті людини. Тобто смерть можна розглядати необхідним елементом життя людини. Філософський словник визначає смерть як «незвортнє припинення життєдіяльності організму, неминучий природний кінець існування живої істоти». Фізичне життя людини, його припинення є об’єктами дослідження, у першу чергу, біологічної і медичної науки. Цими науками визначені основні ознаки смерті і її визначення.

          Сучасна медицина, розглядаючи смерть як процес, ділить його на певні стадії — клінічну і біологічну смерть, при чому, перша з них є зворотньою, тобто людину, яка знаходиться у стані клінічної смерті можна оживити. Згідно з розділом І «Інструкції щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 вересня 2000 р. № 226, «смерть мозку — повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів». Смерть мозку прирівнюється до смерті людини. Смерть людини, зокрема, є і юридичним фактом, який закінчує її життя і тягне за собою певні наслідки (наприклад, право на спадщину).

       Визнання людини померлою — це питання не лише медичне, а й юридичне. Людина набуває суб’єктивне право на життя поза її свідомістю, воно не залежить від її волі. Однак видається, що це право повинне доповнюватись правом розпоряджатися своїм життям, зокрема його тривалістю, яка при певних обставинах може залежати від волі і свідомості людини.

          Право на життя — широке і багатопланове поняття, що включає в себе різні аспекти, до яких можна віднести збереження життя, визначення межі його здійснення (початку і кінця), право розпоряджатись своїм життям, яке реалізується через можливість піддати себе ризику або евтаназії (тобто спричиненню «легкої смерті» як її визначив ще в XVII ст. Ф. Бекон, або так званої «добровільної смерті», тобто припинення (або скорочення) лікарем життя людини).

          На сьогоднішній день не визначено чітких меж між  початком і закінченням процесу реалізації права людини на життя, що викликає проблеми, які стосуються меж правового регулювання права людини на життя. Існує багато невирішених питань, що стосуються реалізації даного права як в Україні, так і в цілому світі. 

       Дане питання потребує подальшого вдосконалення, цьому може сприяти ширше залучення фахівців до проблем прав людини, удосконалення законодавчої бази, проведення семінарів, конференцій, конкурсів, які б стосувалися даної проблеми. Проводити б їх могли як органи влади, наукові установи, так і громадські організації. Ці заходи, з урахуванням вивчення в учбових закладах основ теорії держави і права та спеціалізованих курсів, наприклад, проблем прав людини, медичного права, допомагали б виховувати кваліфікованих фахівців.

Література:

1. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2004 — С. 117.

2. Права людини в Україні. Інформативно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Випуск 9. — Київ—Харків, 1994. — С. 21

 3. Цивільний кодекс України (чинне законодавство станом на 15 вересня 2006 року). — К.: Вид. Паливода, 2006. — 368 с.

4. Общая теория прав челопека. - М., 1996 - 52