На теперішній час громадяни нашої країни стикаються з проблемами, повязаними з прийняттям спадщини. Питанням спадкування присвячується книга шоста Цивільного кодексу України, яка містить чимало новел, що можуть привернути увагу читача. В Україні, як і в більшості країн Європи, підставою виникнення спадкового правонаступництва є заповіт або закон.

   Положення про заповіт в Цивільному кодексі України посідають перше місце. Це пояснюється тим, що право на спадкування виникає спершу у осіб, визначених у заповіті.     На це імперативно вказує стаття 1223 Цивільного кодексу України. Лише за відсутності заповіту, визнання його недійсним або відмови від спадщини спадкоємців за заповітом право спадкувати одержують спадкоємці за законом.

    Заповіт стає свого роду "юридично оформленою волею спадкодавця» після його смерті. За статтею 1233 ЦК, яка вперше дає визначення заповіту, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

    Поряд з "традиційною" формою заповіту Цивільний кодекс запроваджує ряд нових, раніше не відомих українському законодавству їх різновидів. Ці особливі види правочинів, притаманні законодавству країн Західної Європи, значно розширюють спадкову правоздатність громадян і на перший погляд здаються дуже прогресивними. Але деякі з них не так вдало застосовуються на практиці, як хотілось би того людству.

    

   

У вітчизняній науці сьогодні, на жаль, спостерігається недостатність наукових досліджень, присвячених аналізу цієї підстави спадкування, на відміну від РФ, де серед найбільш яскравих досліджень російських науковців питань особливостей спадкування за заповітом, і в тому числі секретним, слід відмітити праці О.В. Кутузова, А.А. Богданової, Р.Ю. Закирова, І.Г. Крисанової-Кирсанової, Д.Г. Козлова, О.В. Коп’єва, О.О. Птушкіної, Н.Л. Камінської, Т.П. Великоклад, Н.О. Беліцкої. У вітчизняній науці окремі питання спадкового права досліджувались такими науковцями, як Є.О. Рябоконь, С.Я. Фурса, Є.І. Фурса, Ю.О. Заіка, О.О. Первомайський, О.К. Печений, В.М. Кучеренко, Є.О. Харитонов, І.В. Спасибо-Фатєєва, В.Ю. Чуйкова та інші.

    Актуальність даної роботи обумовлюється необхідністю усунення існуючих прогалин у чинному законодавстві.

    

    Прикладом можна назвати нову форму правочину - таємний заповіт. Законом допускається складання секретних заповітів, тобто тих, які посвідчуються нотаріусами, без ознайомлення з їх змістом. Процедура їх складання проста: особа, яка склала секретний заповіт, подає його нотаріусові в заклеєному та підписаному конверті. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

    Запропонована статтею 1249 ЦК України процедура суто технічна та не має нічого спільного з нотаріальним процесом. Це викликає своєрідну проблему, так як посвідчуючи правочин, згідно з вимогами статті 54 Закону України "Про нотаріат", нотаріус зобов’язаний перевірити його зміст на відповідність вимогам закону та з’ясувати дійсну волю заповідача.

    Не секрет, що пересічний громадянин не має достатніх правових знань для кваліфікованого складання заповіту. Положення складеного документу можуть бути нечіткими та неузгодженими, викликати суперечки після відкриття спадщини. Насправді секретні заповіти наражаються на ризик залишитися нереалізованими. Зрештою, час покаже, наскільки цей вітчизняний варіант "традиційного англійського заповіту" приживеться на українських теренах.Але стосовно практики, великою популярністю цей заповіт не користується.

Потребує вирішення і питання підписання секретного заповіту. Тут можна виділити одразу дві проблеми: підписання самого тексту заповіту і підписання конверта, в якому міститься заповіт. Щоб унеможливити тиск на потенційного спадкодавця з боку інших осіб, з приводу підписання конверта, у якому подається заповіт, необхідно внести уточнення, що підпис на конверті із секретним заповітом робить заповідач у присутності нотаріуса, бо тільки подання заклеєного конверта із заповітом самим заповідачем і його присутність при посвідченні конверта нотаріусом не є достатньою, щоб виключити можливість розбіжності волі заповідача з його волевиявленням.

    Що ж до підписання тексту секретного заповіту, то вирішити це питання буде дещо складніше. Спочатку необхідно торкнутися деяких проблем щодо самого тексту секретного заповіту. Згідно з п. 3.2 Наказу Мінюсту «Про затвердження порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» нотаріус повинен роз’яснювати заповідачеві, що текст заповіту має бути складений таким чином, щоб розпорядження спадкодавця не викликало неясностей та суперечок після відкриття спадщини. Але навіть якщо заповідач і дотримається цієї вимоги, ймовірність визнання такого заповіту нікчемним залишається, оскільки законодавець не надає чіткої відповіді на питання, чи необхідна наявність у тексті заповіту таких реквізитів, як дата і місце його складання. Як правило, умова про підписання правочинів сторонами є загальновідомою, і тому заповідач, зазвичай, ставить свій 60 підпис у кінці заповідального розпорядження без додаткової вказівки нотаріуса.

    Відомості ж про необхідність зазначення місця і дати складення заповіту не досить поширені. Отже, особа може і не знати про необхідність їх зазначення в тексті заповіту. А нотаріус не зможе вказати на цю помилку та надати можливість заповідачеві її виправити через заборону ознайомлення з текстом секретного заповіту. Вирішуватись ця ситуація може припущенням, що правове значення для настання юридично значущих дій має лише дата посвідчення заповіту, а не дата його складення.

    Також, проаналізувавши ст. 1250 ЦК України, що визначає порядок оголошення нотаріусом секретного заповіту, можна визначити певні недоліки. У цій статті зазначається, що нотаріус, отримавши відомості про смерть спадкодавця і відкриття спадщини, призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім’ї та родичів спадкодавця, якщо місце їхнього проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації. Але у даній нормі відсутнє законодавчо закріплений граничний строк для повідомлення близьких родичів спадкодавця про оголошення змісту заповіту та строку призначення нотаріусом дати такого оголошення.

    Крім цього, проблемним питанням є обмеження суб’єктного складу осіб, яких нотаріус повинен повідомити про день оголошення змісту секретного заповіту (члени сім’ї та родичі спадкодавця). Законодавець також не приймає до уваги випадки відсутності в заповідача сім’ї і родичів, нез’явлення в зазначений час членів сім’ї і родичів для ознайомлення зі змістом заповіту. Тобто не врегульованими залишаються питання щодо порядку оголошення заповіту без „зацікавлених осіб”. З цього приводу в літературі пропонується законодавчо закріпити можливість оголошення нотаріусом змісту заповідальних розпоряджень у присутності двох свідків зі складанням протоколу, у якому будуть зазначатись всі існуючі обставини.

    Переглянувши судову практику за останні роки стосовно даної теми можна сказати, що абсолютна більшість позовів стосовно визнання секретних заповітів недійсними задовольняються. Це в основному пов’язано з вище згадуваними проблемами.

    Тому для уникнення прогалин у чинному законодавстві потрібно, насамперед, внести зміни до діючого ЦК України, а також використовувати досвід зарубіжних країн, в яких поняття «таємний заповіт» існує не один рік, а також де відсутні колізії стосовно даного питання.

    

    Проаналізувавши статтю, треба зазначити, для подальшого розвитку секретного заповіту та виправлення помилок необхідно:

         1. Визначити коло осіб, які мають право складати секретний заповіт;

         2. Внести обмеження про те, що заповіт не може суперечити закону або моральним засадам суспільстава.

         3. Встановити обов’язковість зазначення лише дати посвідчення секретного заповіту та необов’язковість зазначення дати його складання.

         4. Зазначити, що строк оголошення секретного заповіту має встановлюватися нотаріусом, але він не повинен перевищувати строку для прийняття спадщини. Якщо до нотаріуса надійшли відомості про смерть заповідача в строк, коли оголошення заповіту неможливо здійснити в межах терміну для прийняття спадщини, то строк для прийняття спадщини має подовжуватися на три місяці з дня, коли буде оголошено зміст заповіту.

    

    Підводячи підсумки очевидним є те, що нове спадкове законодавство є здобутком кращого світового досвіду та національних традицій, воно дає можливість особі обрати для себе прийнятну форму розпорядження своїм майном на випадок смерті, забезпечити належний захист прав та законних інтересів усіх учасників спадкових правовідносин. Але інститут секретного заповіту потребує свого правового урегулювання та удосконалення для уникнення негативної правозастосовчої практики.

Право людини на життя (до питання про визначення юридичних меж життя)

            Один із найважливіших і найцінніших серед особистих прав і свобод людини є право на життя, якому відводиться особливе місце - воно є першоосновою правового статусу людини, адже без його реалізації неможливе здійснення всіх інших прав. Практичність та універсальність цього права і його природній характер підкреслюється у міжнародно-правових документах, які визнані більшістю державами світу.

            Зокрема, в ст. 3 Загальної декларації прав людини сказано, що «кожна людина має право на життя , на свободу і особисту недоторканність.» У Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. у ст. 2 зазначається, що прав на життя захищається законом і жодна людина не може бути умисно його позбавлена. Положення міжнародно-правових актів повною мірою відображені у Основному Законі України. Так, у преамбулі до Конституції України проголошується, що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а в ст.3 Основного Закону зафіксовано, що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. У ст.27 Конституції закріплено, що кожна людина має невід’ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

          Проблему прав людини, зокрема права на життя, вивчали українські та зарубіжні фахівці у різних галузях права такі вітчизняні вчені, як К. Гориславський, О. Онуфрієнко, П. Рабінович, , М. Страхов, С. Шевчук присвятили свої наукові праці дослідженню окремих аспектів цього права.

            Література з проблеми, що розглядається, представлена також працями багатьох учених з країн СНД - це С. Алексеєв, С. Бахін, Н. Кальченко, І. Котляр, І. Лукашук, О. Лукашова, Г. Романовський, та ін.

           В процесі реалізації особою суб’єктивного права людини на життя виникає багато ситуацій, які ставлять під загрозу реальність конституційного положення стосовно того, що життя людини визнається в Україні однією з найвищих соціальних цінніостей. Це пояснюється тим, що в ряді складних життевих ситуацій людина, або її найближчі родичи опинюються один-на-один зі своїми проблемами щодо забезпечення якісного життя людини, бо детальне правове регулювання щодо забезпечення порядку реалізації права на життя в деяких аспектах його прояву відсутнє. Зокрема, до них належать проблеми визначення юридичних меж життя, гарантій забезпечення права на життя людини і громадянина, визначення нових складів злочинів, пов’язаних зі зловживанням сучасної медицини, наприклад, примусове донорство, евтаназія та багато інших питань. У цьому зв’язку одним із важливих завдань правової науки нині стає створення необхідної для розвитку науки теоретичної бази, тобто розробка чітких критеріїв та юридичних визначень основних понять, численних та об’ємних, пов’язаних з поняттям “життя”.

           Говорячи про право на життя, необхідно перш за все прояснити суть дефініції «життя». На думку професора П. М. Рабіновича, життя — це стан людини, в якому вона перебуває від моменту автономізації стосовно організму матері під час фізіологічних пологів і до її біологічної смерті .

            Однак більш глибший аналіз чинних правових норм вказує на неточності у юридичному визначенні права на життя, у той час, коли юридичні норми мають бути надзвичайно точними і визначеними, що в свою чергу є запорукою високого рівня розвитку законодавства, техніки його застосування та творення, правової культури. Візьмемо за приклад норму ст. 25 Цивільного кодексу України, яка визначає правоздатність громадян і встановлює, що «правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняєпься у момент її смерті» . Вже у цій формулі є неточність, а отже, і невизначеність, оскільки народження людини є не моментом, а процесом, який має свою тривалість у часі, і триває від кількох хвилин до, інколи, кількох діб.

     

В данному випадку порівняльну паралель можна провести з Великою медичною де життєздатним вважається немовля семимісячного внутрішньоутробного розвитку, довжина тіла якого не менше 35 сантиметрів, вага не менше 1 кілограма . Або У ст. 1 Конвенції про права дитини (далі в тексті — Конвенція), 1989 р., визначено, що дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Припускається, що під це визначення потрапляє ще не народжена дитина. Дотримуючись ст. 6 Конвенції, держави-члени можуть визнати, що кожна дитина має невід'ємне право на життя і забезпечити в максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини.

          Отже, з якого часу в людини виникає її право на життя? З моменту початку пологів? З моменту закінчення пологів? А може з моменту зачаття дитини? Наприклад, законодавство Китаю, визначаючи вік людини і день її народження доплюсовує ще 9 календарних місяців її внутріутробного розвитку.

       Одним опосередкованим підтвердженням того, що право на життя в особи виникає з моменту народження, є відсутність у нашому законодавстві кримінальної відповідальності за проведення абортів, які при сприянні концепції наділення зародку правом на життя повинні були б прирівняні з вбивством. Так як відповідно до наказу МОЗ України від 31.12.10 №1177 про затвердження клінічного протоколу «Комплексна допомога під час небажаної вагітності» в якому дозволено штучне переривання вагітності після 12 та до 22 тижнів за наявність підстав, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2006 року №144 “Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України”.

      Закінченням життя людини вважається настання смерті людини. Тобто смерть можна розглядати необхідним елементом життя людини. Філософський словник визначає смерть як «незвортнє припинення життєдіяльності організму, неминучий природний кінець існування живої істоти». Фізичне життя людини, його припинення є об’єктами дослідження, у першу чергу, біологічної і медичної науки. Цими науками визначені основні ознаки смерті і її визначення.

          Сучасна медицина, розглядаючи смерть як процес, ділить його на певні стадії — клінічну і біологічну смерть, при чому, перша з них є зворотньою, тобто людину, яка знаходиться у стані клінічної смерті можна оживити. Згідно з розділом І «Інструкції щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 вересня 2000 р. № 226, «смерть мозку — повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів». Смерть мозку прирівнюється до смерті людини. Смерть людини, зокрема, є і юридичним фактом, який закінчує її життя і тягне за собою певні наслідки (наприклад, право на спадщину).

       Визнання людини померлою — це питання не лише медичне, а й юридичне. Людина набуває суб’єктивне право на життя поза її свідомістю, воно не залежить від її волі. Однак видається, що це право повинне доповнюватись правом розпоряджатися своїм життям, зокрема його тривалістю, яка при певних обставинах може залежати від волі і свідомості людини.

          Право на життя — широке і багатопланове поняття, що включає в себе різні аспекти, до яких можна віднести збереження життя, визначення межі його здійснення (початку і кінця), право розпоряджатись своїм життям, яке реалізується через можливість піддати себе ризику або евтаназії (тобто спричиненню «легкої смерті» як її визначив ще в XVII ст. Ф. Бекон, або так званої «добровільної смерті», тобто припинення (або скорочення) лікарем життя людини).

          На сьогоднішній день не визначено чітких меж між  початком і закінченням процесу реалізації права людини на життя, що викликає проблеми, які стосуються меж правового регулювання права людини на життя. Існує багато невирішених питань, що стосуються реалізації даного права як в Україні, так і в цілому світі. 

       Дане питання потребує подальшого вдосконалення, цьому може сприяти ширше залучення фахівців до проблем прав людини, удосконалення законодавчої бази, проведення семінарів, конференцій, конкурсів, які б стосувалися даної проблеми. Проводити б їх могли як органи влади, наукові установи, так і громадські організації. Ці заходи, з урахуванням вивчення в учбових закладах основ теорії держави і права та спеціалізованих курсів, наприклад, проблем прав людини, медичного права, допомагали б виховувати кваліфікованих фахівців.

Література:

1. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2004 — С. 117.

2. Права людини в Україні. Інформативно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Випуск 9. — Київ—Харків, 1994. — С. 21

 3. Цивільний кодекс України (чинне законодавство станом на 15 вересня 2006 року). — К.: Вид. Паливода, 2006. — 368 с.

4. Общая теория прав челопека. - М., 1996 - 52

5 технік, які змусять тебе розслабитися і медитувати. На тренінгу у психологів !!!

24-25 квітня в ЗНТУ відбувся цікавий і добре організований дводенний тренінг. Кожен учасник поринувся у процес пізнання себе та інших. Всі залишились задоволені, а емоції на відео це підтвердять. Тому, я пропоную залучитись до перегляду відеоролика, щоб все побачити власними очима. 

До уваги студентів було запропоновано створення символу, який використовується при медитаціях - МАНДАЛА.

Слідом, всі присутні малювали своєрідні кривульки ( від doodle) під назвою ДУДЛ. 

Потім , згуртувавшись, команди намагались оволодіти технкою МАЛЮВАННЯ ШЕРСТЮ і ЛІПЛЕННЯМ З ПЛАСТИЛІНУ.
Тема, яку нам запропокували, мала назву "Моє життя" . За основу малюнку наша команда взяла КНИГУ - як джерело знань. Ми не можемо уявити своє життя без книги, адже вона супроводжує нас все життя. При народжені матуся читає своїй дитині казки. Коли маля виростає, робити перші сходинки шкільного життя допомогає саме буквар. І в подальшому житті всі люди читають книги, щоб бути освідченим, розумним і мудрим. Багато філософів проводять паралель між поняттями книга та життя. Не дарма існує вислів "почати все з нового листа"... Всередині книги наша команда зобразила яскраве сонце та блакитні хмаринки, як символ мирного неба. А парубка який дарує квіти дівчині, як символ - миру, кохання. Ноти - це музика. Мабуть, на світі не існує жодною людини яка б не любила її. Переплітають наші ноти 7 кольорів радуги. Чому так? Поміркуйте самі.....

мал. Мій страх

 І на завершення, команди, не домовляючись і не спілкуючись між собою, зробили ПЛАКАТИ З ГОФРОВАНОГО ПАПІРУ  на тему "Соціальні проблеми". 

Дякую за увагу!!! Залучайтесь до нас!!!