На теперішній час громадяни нашої країни стикаються з проблемами, повязаними з прийняттям спадщини. Питанням спадкування присвячується книга шоста Цивільного кодексу України, яка містить чимало новел, що можуть привернути увагу читача. В Україні, як і в більшості країн Європи, підставою виникнення спадкового правонаступництва є заповіт або закон.

   Положення про заповіт в Цивільному кодексі України посідають перше місце. Це пояснюється тим, що право на спадкування виникає спершу у осіб, визначених у заповіті.     На це імперативно вказує стаття 1223 Цивільного кодексу України. Лише за відсутності заповіту, визнання його недійсним або відмови від спадщини спадкоємців за заповітом право спадкувати одержують спадкоємці за законом.

    Заповіт стає свого роду "юридично оформленою волею спадкодавця» після його смерті. За статтею 1233 ЦК, яка вперше дає визначення заповіту, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

    Поряд з "традиційною" формою заповіту Цивільний кодекс запроваджує ряд нових, раніше не відомих українському законодавству їх різновидів. Ці особливі види правочинів, притаманні законодавству країн Західної Європи, значно розширюють спадкову правоздатність громадян і на перший погляд здаються дуже прогресивними. Але деякі з них не так вдало застосовуються на практиці, як хотілось би того людству.

    

   

У вітчизняній науці сьогодні, на жаль, спостерігається недостатність наукових досліджень, присвячених аналізу цієї підстави спадкування, на відміну від РФ, де серед найбільш яскравих досліджень російських науковців питань особливостей спадкування за заповітом, і в тому числі секретним, слід відмітити праці О.В. Кутузова, А.А. Богданової, Р.Ю. Закирова, І.Г. Крисанової-Кирсанової, Д.Г. Козлова, О.В. Коп’єва, О.О. Птушкіної, Н.Л. Камінської, Т.П. Великоклад, Н.О. Беліцкої. У вітчизняній науці окремі питання спадкового права досліджувались такими науковцями, як Є.О. Рябоконь, С.Я. Фурса, Є.І. Фурса, Ю.О. Заіка, О.О. Первомайський, О.К. Печений, В.М. Кучеренко, Є.О. Харитонов, І.В. Спасибо-Фатєєва, В.Ю. Чуйкова та інші.

    Актуальність даної роботи обумовлюється необхідністю усунення існуючих прогалин у чинному законодавстві.

    

    Прикладом можна назвати нову форму правочину - таємний заповіт. Законом допускається складання секретних заповітів, тобто тих, які посвідчуються нотаріусами, без ознайомлення з їх змістом. Процедура їх складання проста: особа, яка склала секретний заповіт, подає його нотаріусові в заклеєному та підписаному конверті. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

    Запропонована статтею 1249 ЦК України процедура суто технічна та не має нічого спільного з нотаріальним процесом. Це викликає своєрідну проблему, так як посвідчуючи правочин, згідно з вимогами статті 54 Закону України "Про нотаріат", нотаріус зобов’язаний перевірити його зміст на відповідність вимогам закону та з’ясувати дійсну волю заповідача.

    Не секрет, що пересічний громадянин не має достатніх правових знань для кваліфікованого складання заповіту. Положення складеного документу можуть бути нечіткими та неузгодженими, викликати суперечки після відкриття спадщини. Насправді секретні заповіти наражаються на ризик залишитися нереалізованими. Зрештою, час покаже, наскільки цей вітчизняний варіант "традиційного англійського заповіту" приживеться на українських теренах.Але стосовно практики, великою популярністю цей заповіт не користується.

Потребує вирішення і питання підписання секретного заповіту. Тут можна виділити одразу дві проблеми: підписання самого тексту заповіту і підписання конверта, в якому міститься заповіт. Щоб унеможливити тиск на потенційного спадкодавця з боку інших осіб, з приводу підписання конверта, у якому подається заповіт, необхідно внести уточнення, що підпис на конверті із секретним заповітом робить заповідач у присутності нотаріуса, бо тільки подання заклеєного конверта із заповітом самим заповідачем і його присутність при посвідченні конверта нотаріусом не є достатньою, щоб виключити можливість розбіжності волі заповідача з його волевиявленням.

    Що ж до підписання тексту секретного заповіту, то вирішити це питання буде дещо складніше. Спочатку необхідно торкнутися деяких проблем щодо самого тексту секретного заповіту. Згідно з п. 3.2 Наказу Мінюсту «Про затвердження порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» нотаріус повинен роз’яснювати заповідачеві, що текст заповіту має бути складений таким чином, щоб розпорядження спадкодавця не викликало неясностей та суперечок після відкриття спадщини. Але навіть якщо заповідач і дотримається цієї вимоги, ймовірність визнання такого заповіту нікчемним залишається, оскільки законодавець не надає чіткої відповіді на питання, чи необхідна наявність у тексті заповіту таких реквізитів, як дата і місце його складання. Як правило, умова про підписання правочинів сторонами є загальновідомою, і тому заповідач, зазвичай, ставить свій 60 підпис у кінці заповідального розпорядження без додаткової вказівки нотаріуса.

    Відомості ж про необхідність зазначення місця і дати складення заповіту не досить поширені. Отже, особа може і не знати про необхідність їх зазначення в тексті заповіту. А нотаріус не зможе вказати на цю помилку та надати можливість заповідачеві її виправити через заборону ознайомлення з текстом секретного заповіту. Вирішуватись ця ситуація може припущенням, що правове значення для настання юридично значущих дій має лише дата посвідчення заповіту, а не дата його складення.

    Також, проаналізувавши ст. 1250 ЦК України, що визначає порядок оголошення нотаріусом секретного заповіту, можна визначити певні недоліки. У цій статті зазначається, що нотаріус, отримавши відомості про смерть спадкодавця і відкриття спадщини, призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім’ї та родичів спадкодавця, якщо місце їхнього проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації. Але у даній нормі відсутнє законодавчо закріплений граничний строк для повідомлення близьких родичів спадкодавця про оголошення змісту заповіту та строку призначення нотаріусом дати такого оголошення.

    Крім цього, проблемним питанням є обмеження суб’єктного складу осіб, яких нотаріус повинен повідомити про день оголошення змісту секретного заповіту (члени сім’ї та родичі спадкодавця). Законодавець також не приймає до уваги випадки відсутності в заповідача сім’ї і родичів, нез’явлення в зазначений час членів сім’ї і родичів для ознайомлення зі змістом заповіту. Тобто не врегульованими залишаються питання щодо порядку оголошення заповіту без „зацікавлених осіб”. З цього приводу в літературі пропонується законодавчо закріпити можливість оголошення нотаріусом змісту заповідальних розпоряджень у присутності двох свідків зі складанням протоколу, у якому будуть зазначатись всі існуючі обставини.

    Переглянувши судову практику за останні роки стосовно даної теми можна сказати, що абсолютна більшість позовів стосовно визнання секретних заповітів недійсними задовольняються. Це в основному пов’язано з вище згадуваними проблемами.

    Тому для уникнення прогалин у чинному законодавстві потрібно, насамперед, внести зміни до діючого ЦК України, а також використовувати досвід зарубіжних країн, в яких поняття «таємний заповіт» існує не один рік, а також де відсутні колізії стосовно даного питання.

    

    Проаналізувавши статтю, треба зазначити, для подальшого розвитку секретного заповіту та виправлення помилок необхідно:

         1. Визначити коло осіб, які мають право складати секретний заповіт;

         2. Внести обмеження про те, що заповіт не може суперечити закону або моральним засадам суспільстава.

         3. Встановити обов’язковість зазначення лише дати посвідчення секретного заповіту та необов’язковість зазначення дати його складання.

         4. Зазначити, що строк оголошення секретного заповіту має встановлюватися нотаріусом, але він не повинен перевищувати строку для прийняття спадщини. Якщо до нотаріуса надійшли відомості про смерть заповідача в строк, коли оголошення заповіту неможливо здійснити в межах терміну для прийняття спадщини, то строк для прийняття спадщини має подовжуватися на три місяці з дня, коли буде оголошено зміст заповіту.

    

    Підводячи підсумки очевидним є те, що нове спадкове законодавство є здобутком кращого світового досвіду та національних традицій, воно дає можливість особі обрати для себе прийнятну форму розпорядження своїм майном на випадок смерті, забезпечити належний захист прав та законних інтересів усіх учасників спадкових правовідносин. Але інститут секретного заповіту потребує свого правового урегулювання та удосконалення для уникнення негативної правозастосовчої практики.